ДВОРІЧЧЯ. Короткий екскурс по історії
Чи ви колись шукали в інтернеті інформацію про село Дворіччя, Микулинецької ТГ? Якщо ні, то я вас здивую, адже перша ж публікація Вікіпедії каже, що Дворіччя, то одна із древніших цивілізацій Месапотамії "Давній Вавилон", або село в Білорусії чи Криму, і між ними губиться скупа згадка про наше, місцеве, село, датована 1785 роком.
Заснували село польські поселенці, про що свідчить первинна назва Людвиківка – від імені Людвіг. Леґенда розповідає, що колись селом належало багатому панові Людвігу, від його імені й пішла стара назва села. Пан володів багатьма тисячами морґів землі, мав синів – Василя, Йосипа та дочку Мар’яну. Діти одружувалися, і пан наділив їх певною кількістю землі. Так виникли села Василівка (згодом – Веселівка), Йосипівка і Мар’янівка.
Нинішня назва Дворіччя вказує на місце розташування “між двома річками” – Свинюха і Кнур (верхів’я р. Нішла, права притока Серету, басейн Дністра). На честь скасування у 1848 р. панщини при в’їзді в село жителі встановили пам’ятний хрест.
Переважна більшість угідь, як і раніше, належала поміщикам. Поміщикові Реєві належало навколо Дворіччя 1175 морґів землі, поміщикові Блашці – 700 морґів, поміщикові Збрицькому – 400 морґів; 180 селянських дворів володіли тільки 240 морґами поля. Десять сімей були взагалі безземельними.
Ґрафиня Рейова побудувала ґуральню, де працювали жителі з навколишніх сіл. Оплата праці була мізерною, робочий день – необмежений. Ґуральню двічі підпалювали, остаточно знищили в 1914 р. У 1880 р. в селі проживало 763 мешканці; діяла однокласна школа.
В центрі села був збудований костел, у роки колективізації служив зерноскладом, згодом його розібрали. 1905 р. у Дворіччі розпочато будівництво школи із каменю та цегли, яку закінчили у 1907 р. а також, було збудовано Церкву Божої Матері Неустанної помочі, архітекторами, жертводавцями, авторами іконостасу та розписів якої були парафіяни села. Парафія, як і храм, до 1946 року належали УГКЦ. У 1990 році разом з храмом її відновлено в лоні УГКЦ.
Від 1906 р. у селі працювала хата-читальня. Населення чинило опір ополяченню. Незважаючи на заборону української мови, місцеві драмгуртківці на сцені сільського клубу ставили п’єси “Наймичка”, “Маруся Богуславка”, “Невольник”, “Украдене щастя”, а хоровий гурток виконував українські пісні на слова Т. Шевченка.
Під час Першої світової війни місцеве населення було евакуйоване, а Польський уряд для колонізації земель почав переселяти з Польщі корінних поляків. 1921 р. в селі проживала 681 особа; діяла двокласна школа з польською мовою навчання.
Від вересня 1939 р. Дворіччя – під радянською владою. Було закрито хату-читальню, почалися арешти серед населення. У 1940 р. побудовано бурякопункт. Від 5 липня 1941 р. до 24 березня 1944 р. село – під німецькою окупацією. Нацисти вивезли 13 юнаків та дівчат на примусові роботи до Німеччини та Австрії. У 1944 р. жителі села були евакуйовані з району можливих бойових дій у села Лошнів, Сущин, Остальці, Іванівка.
Джерело:
Дворіччя [Текст] / Г. Івахів, В. Уніят, Г. Шалапай // Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. Т. 3. — Тернопіль, 2014. — С. 252—253
