Ранній період заснування монастиря в Струсові
Питання ранньої історії монастиря в Струсові на Тернопільщині традиційно пов’язане з двома рівнями джерел: документальними відомостями XVIII ст., які чітко фіксують відродження василіанської місійної станиці, та значно більш фрагментарними свідченнями, що стосуються можливого існування тут монастиря вже у XVII ст.
Особливо складним є датування печерного комплексу, вирубаного в товщі вапнякового схилу лівого, залісненого берега Серету. Відсутність археологічних досліджень унеможливлює точне визначення хронології, проте аналіз писемних джерел, історіографії, польових візуальних обстежень та морфологічних ознак печерного храму й катакомб дозволяє реконструювати найбільш ймовірний сценарій найдавніших етапів розвитку монастирського осередку.
Традиційна дата заснування обителі – 1600 р., з’являється у праці Михайла Ваврика в 1979 р. Дослідник, систематизуючи історію василіанських фундацій, припустив існування монастиря у Струсові в ранньомодерний час, але не навів документальних підтверджень. Його позиція певною мірою узгоджується з тією обставиною, що перша достовірна згадка про монастир в Струсові датується 1757 р., коли обитель отримала привілей папи Бенедикта XIV на відпуст. Такий привілей не надавався новоствореним монастирям, що вже саме по собі свідчить про певну правонаступну традицію.
Додатковим аргументом є карта Річчі Заноні 1767–1771 рр., де на місці церкви св. Миколая, зведення якої розпочалось в 1773 р., чітко позначено монастирський комплекс. Це демонструє, що обитель існувала принаймні за кілька років до офіційної фундації 1771 р. Тож говорити про створення монастиря у 1771 р. коректніше як про «інституційну реформу», а не про появу монастиря «з нуля».
Польська дослідниця Беата Лоренс, спираючись на василіанську традицію, однозначно зазначає, що «…православний монастир у Струсові існував уже в XVII ст., але, скоріше за все, занепав і припинив своє існування…». Це твердження корелює з ширшим контекстом: у XVII ст. територія півдня Галичини була густо вкрита малими чернечими осередками – православними, а від середини століття й унійними. Занепад окремих монастирів і стихійне відродження інших було характерним явищем.
Отже, з огляду на сукупність свідчень, існування чернечої громади у Струсові принаймні з XVII ст. є значною мірою ймовірним. Формальна василіанська реформа XVIII ст. не заперечує цього, адже багато тодішніх василіанських монастирів розвивались на місці ранніх православних попередників.
Печерний комплекс під церквою св. Миколая складається з невеликого храмового простору та ходу катакомбного типу з нішами у стінах. Подібні морфологічні особливості характерні для усамітнених чернечих сховищ доби татарських набігів або печерних келій, крипт і підземних ходів пізньосередньовічних та ранньомодерних монастирів Галичини.
Польове візуальне обстеження лівого, залісненого берега Серету дало визначені основи для інтерпретації печерного комплексу під церквою св. Миколая.
Головні спостереження:
1. Печерна церква є природно-антропогенним комплексом, вирубаним та пристосованим у вапняковій породі, орієнтованим схід-захід. План складається з двох близько-квадратних приміщень (нава та вівтар), загальною площею ≈22 м². Розміри печерного храму: довжина найбільшої стіни ≈7,4 м, ширина вівтарної частини ≈3,7 м, висота 2–3,5 м. У вівтарній секції помітні сліди обробки вапняку, також тут вирубані ніші для ікон. Частину скельної породи залишено для обладнання квадратного вівтаря, який розташований біля східної стіни храму. В печерній церкві фіксуються карстові щілини природного походження. На стінах є кіптява – індикатор тривалого використання свічкового або лампадного освітлення.
2. Катакомби / підземний тунель – розташовані праворуч від печерної церкви. Великий грот переходить у прямолінійний тунель, вирубаний у вапняку з витесаними стінами, стелею та підлогою. Довжина доступного (оглядового) відтинку ≈20 м, далі – завал, утворений при будівництві очисних споруд. Уздовж стін на висоті ≈40–45 см вирубано серію ніш. Деякі з них мають розміри, що дозволяють припустити використання ніш як лежанок або сховищ для реліквій/поховань.
На вершині залісненого схилу на південь від печерного храму з катакомбами знайдено підйомний матеріал (фрагменти пальцівки, кераміки, плінфи, кахель), який можна датувати XIV–XVII ст. Його наявність на поверхні свідчить про інтенсивне локальне використання території ще у пізньому середньовіччі – ранньому модерному періоді.
Уздовж схилу простежуються земляний вал із ровом, на вершині схилу – локальні насипи (діам. ≈35 м і 30 м; висоти 4 і 3,5 м), а також фрагменти валів і трикутний периметр земляних укріплень на південь від церкви св. Миколая, що дає підставу стверджувати про оборонну функцію монастиря.
Місцевий дослідник комплексу – Іван Русиняк, допускає його датування кін. XVI – поч. XVII ст., що видається логічним, але не доведеним. Проте аналіз природних параметрів печери та її профілю дозволяє зробити кілька обґрунтованих припущень:
1. Техніка тесання та контури ніш для ікон ближчі до ранньомодерних зразків, ніж до середньовічних печер, які мали складнішу структуру.
2. Кіптява на стінах свідчить про тривале використання світильників, що є характерним для активних монастирських підземель XVII–XVIII ст.
3. Функціональні ніші, за аналогією з криптами Києво-Печерської лаври та підземеллями василіанських монастирів Галичини, вказують на чернече або поховальне призначення.
Усі ці ознаки дають підстави припускати, що печерний комплекс, принаймні у його нинішньому вигляді, скоріш за все сформувався в ХVІІ – першій пол. XVIII ст., хоча окремі його елементи можуть бути давнішими.
Топографія лівого берега Серету є унікально сприятливою для оборони: круті схили, природні урвища та огляд на долину та Струсів. Наявність валів і ровів у безпосередній близькості печерного храму підсилює цю інтерпретацію. У XVII ст. монастирі на теренах Руського воєводства нерідко виконували оборонні функції: приклади – Унів, Крехів, Лаврів, Загорів. Багато з них мали укріплені брами, підземні ходи для укриття та евакуації, печерні або півпечерні келії.
Саме до такого типу могли належати й струсівські підземелля. Вони потенційно виконували функцію сховища під час татарських та валаських набігів або магнатських міжусобиць, які у регіоні тривали до сер. XVII ст.
Ще однією підставою такого припущення є фрагмент заваленого проходу, який прямує в глиб схилу (на схід), а через 20 м повертає праворуч (на південь) та може бути таємним виходом у бік схилу. Також, ніші в катакомбах узгоджуються з поховальною традицією василіан і православних монахів, тому не слід відкидати поховальне чи крипове використання підземель.
Типологічно, струсівський печерний природно-антропогенний комплекс більше нагадує печерний оборонний монастир ранньомодерної доби, а не середньовічну скельну лавру. Василіани XVIII ст. найчастіше будували новий храм поруч зі старими печерними об’єктами, але випадок у Струсові унікальний – бароковий храм зведено просто над печерною церквою з катакомбами, немов над криптою. Це могло бути зумовлено кількома чинниками. Перш-за-все, тут простежується сакральна безперервність: місце вважалося святим, і новий храм мав наслідувати старий. Також могла відіграти свою роль практичність підземного простору, який продовжував використовуватись для зберігання, захисту та богослужіння у холодну пору. В XVIII ст. така інкорпорація старих печер у структуру барокового храму зустрічається рідко й вказує на високу цінність давнього підземного комплексу, ймовірно відомого і шанованого ще до 1770-х рр.
Ймовірний час інтенсивного розвитку підземного комплексу – кін. XVI – перша пол. XVIII ст. (висока ймовірність формування більших частин печерної церкви і катакомб у XVII ст., з подальшим використанням та пристосуванням у XVIII ст.). Ця хронологія узгоджується з ранньомодерними процесами монастирського заселення регіону та політикою фундацій і реконструкцій у середовищі василіан.
На підставі поєднання картографічних свідчень, письмових матеріалів XVIII ст. і результатів польового обстеження можна сформулювати робочу модель: печерний комплекс під церквою св. Миколая в Струсові має природно-антропогенне походження, центральні антропогенні інтервенції в ньому були виконані у ранньомодерний час (найімовірніше, XVII – поч. XVIII ст.), а його функції поєднували сакральне, поховальне та оборонне призначення. Однак остаточне датування і функціональна періодизація можливі лише за умови проведення комплексних спелео-археологічних досліджень.
Тези статті "Ранній період заснування монастиря в Струсові та питання датування Струсівського печерного природно-антропогенного комплексу", котра вийде друком в 2026 р. у збірнику "Археологія Буковини".
Автор - Андрій КАПУСТА
-
-
-
